Сумний погляд зпід насуплених брів. Під густими, понуро опущеними вусами сховався найменший натяк на усмішку. Таким забронзовілий Шевченко дивиться на нас з більшості пам´ятників, яких незліченно стоїть скрізь по Україні. Біля цих монументів буває особливо людно в так звані Шевченківські дні, 9-10 березня: до постаменту кладуть квіти, звучать трибунні промови, грають урочисті марші.

     А от обдаровувати букетами своїх коханих, шепотіти на вухо сердечні зізнання чи на весь голос співати палкі серенади тут, під пильним оком Кобзаря, якось не прийнято. В такому місці чомусь майже ніколи не призначають побачень закохані. Так, ніби Шевченко і кохання — речі несумісні.

    Та хіба міг модний столичний художник, епатажний поет, завсідник припортових петербурзьких трактирів, любитель рому і сигар, поціновувач театральних вистав, бажаний гість на балах та в аристократичних салонах Тарас Григорович Шевченко не любити жінок? І хіба можна було такого його не любити?