Ядвіга Гусиковська

Пам’ятаєте Ядвігу Гусиківську, яка розповіла пані про Яна Рустемаса? Її брат вчився в Віленському університеті у Рустемаса. Тарас, який став ходити на уроки малювання, швидко потоваришував з хлопцем. Він ще не знав дівчат, ще не вмів знайомитись. Прибігала до пані симпатяга Ядзя, вона подобалась йому (в пані він був закоханий, але не як в жінку, а як в Богиню, Нейздісненну мрію), та от як підступитись до неї, не знав. Та заприятелювавши з Франком, він став приятелем і Ядзі, яка сама захотіла познайомитись з ним. Тарасу вже було 16, їй залишалось ще років з десять бути 18-річною...В неї вже було кохання. Було й загуло. А тут юнак, такий не схожий на інших, такий чистий, такий самобутний, такий симпатичний, та ще й, за чутками, - бастард самого Намісника! Як не покохати такого! А навкруги сяє вишнево-яблучними заметіннями Віленська Весна. Чи були ви в тінистих Віленських парках? Гуляли берегами плавної Вілії чи такого романтичного Закрету? Дивились на Вільнюс з багатовікової башти замку Гедемінуса? Та там же все насичене коханням!

Ну хіба ж міг залишатись байдужим Тарас, коли поряд така симпатяга - струнка, чорнобрива, з типово українськими грудьми. І зовсім не недоступна Богиня, як його хазяйка, а зовсім своя, до щему в грудях чимось схожа на його Оксанку з дитинства. Ті ж сірі очі. Та ж посмішка, той же товариській характер. Отож вона, а не Оксанка з Дитинства була тою, про яку писав:

“ ...чужа. Чорнобрива!
      І ти не згадаєш того сироту,
      Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
      Як диво побачить –твою красоту.
      Кого ти без мови, без слова навчила
      Очима, душею, серцем розмовлять.”

Ядзя не знала української, і як більшість поляків мала мовну глухоту, тобто дуже тяжко засвоювала інші мови. Тарас вже добре вмів читати польською, а от розмовляти, будувати речення ще не вмів, хоч добре розумів і все те, що кажуть польською. От і довелось Ядзі на перших порах розмовляти з хлопцем очима, серцем, душею...

Блукали вони тінистими парками Вільно, старовинними вузенькими вуличками, сиділи в численних віленських альтанках та бесідках. Відкривали один одному душу. Врешті-решт стали коханцями. Через те кохання Тарас навіть не запам’ятав часів навчання у Рустемаса. Про дяка, у якого пробув менше дня, напише згодом, а от про Рустемаса згадає лише мимохідь у листі до Броніслава Залеського. Та і то, лише про те, що старий Рустемас казав: “6 років копіюй, півроку рисуй, а тоді вже малюй”. Та все ж Тарас навчився у Рустемаса, он майже зразу ж став у Ширяєва першим рисувальником! А забув про все, бо крім Язі, своєї Першої, тоді нікого і нічого не бачив ...

Та гірко скінчилось те перше кохання. Так гірко, що він ніколи так і не згадував подалі Ядзю. Чому?

Ядзя не бачила свого життя без Великої Речі Посполитої. Вона була закохана в Апостола польської незалежності Адама Міцкевича. Вона й Тарасу віддалася ще й тому, що він, українець, напам'ять знав вірші її Бога, читав їй свої перші вірші, присвячені їй, написані під Міцкевича і на мові Міцкевича. Та тепер їй вже цього було мало. Закінчувався 1830 рік. В Польщі назрівала революція, яка й спалахнула 29 листопада. На жаль, у Вільно стояв великий російський гарнізон і місто залишалось в руках росіян. Ядзині друзі готувались до повстання. Ядзя була разом з ними. А от у Тараса головне було їх кохання, а до тієї революції, до тієї Речі Посполитої йому було байдуже. Адже в панському маєтку і так майже всі управителі, окрім головного – ротмістра Дмитренко, були поляками. Хоч від Яна Димовського він бачив лише добро, та, крім Димовського йому доводилось стрічатись з багатьма панами й підпанками з поляків і нічого доброго він від них не бачив. До того ж Тарас, який добре пам'ятав, що приніс його сім’ї гайдамак Копій, зовсім не був революціонером. Не жадав він воювати за свободу й панування чужих панів...